-  Світогосподарські зв’язки та їх форми

Сутність світогосподарських зв’язків та їхні форми.

Міжнародна торгівля та закономірності її розвитку.

Державне та наддержавне регулювання міжнародної торгівлі.

Сутність світогосподарських зв’язків та їхні форми. Процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, про який ішлося у попередній темі, лежить в основі світогосподарських зв’язків (міжнародних економічних відносин). Такі відносини пов’язані з рухом факторів виробництва, процесами інтернаціоналізації продуктивних сил та особливостей формування і розвитку міжнародної економічної політики держав.

Сучасними основними факторами виробництва є засоби виробництва, робоча сила, наука, підприємницька діяльність та інформація. На основі руху цих факторів у міжнародному масштабі утворюються такі форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна торгівля товарами і послугами, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний рух капіталів, міжнародні валютні відносини та ін.

Оскільки найважливішими підсистемами економічних відносин є техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі (або відносини економічної власності), то у міжнародних економічних відносинах, відповідно, йдеться про міжнародний менеджмент, міжнародний маркетинг, міжнародний обмін досвідом та ін. (які є елементами міжнародних організаційно-економічних відносин); міжнародну спеціалізацію, міжнародну кооперацію, міжнародну концентрацію виробництва та ін. (які є елементами міжнародних техніко-економічних відносин, про що йшлося у попередній темі).

Окремі елементи світогосподарських зв’язків виникають у процесі національного та наднаціонального регулювання таких зв’язків за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів. На основі сказаного можна дати таке визначення сутності світогосподарських зв’язків: це система економічних відносин між економічними суб’єктами різних країн, що формується у процесі міжнародного руху факторів виробництва, інтернаціоналізації продуктивних сил та національного і наднаціонального регулювання таких зв’язків. Ще одним типом таких зв’язків є становлення і розвиток інтегрованої капіталістичної власності.

За сучасних умов вирішальна роль належить такій формі світогос- подарських зв’язків, як міжнародна торгівля.

Міжнародна торгівля та закономірності її розвитку. Міжнародна торгівля — це торгівля між країнами, яка складається із ввезення (імпорту) та вивезення (експорту) товарів і послуг, з одного боку, та міжнародних економічних відносин, які при цьому розвиваються відповідно до певних законів та закономірностей, з другого боку. Такими законами є закон вартості в інтернаціональній формі, закон міжнародного попиту і пропозиції, закон випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі порівняно зі зростанням виробництва та ін.

У межах останнього закону діють такі закономірності:

По-перше, випереджаюче зростання торгівлі послугами порівняно з темпами міжнародної торгівлі. Так, якщо для подвійного зростання обсягів торгівлі послугами потрібно менше 8 років, то для відповідного зростання міжнародної торгівлі — приблизно 15 років.

По-друге, випереджаюче зростання торгівлі готовими виробами порівняно з товарами паливно-сировинної групи, а в межах перших — машинами й устаткуванням. Так, за останні 3—4 десятиліття XX ст. частка готових виробів у світовій торгівлі зросла з 50 % до 70 %, а товарів паливно-сировинної групи скоротилася з 50 до ЗО %.

По-третє, поступове зростання торгівлі напівфабрикатами, окремими деталями, виробами для складання кінцевого продукту. Це зумовлено переважанням одиничної форми міжнародного поділу праці (тобто процесом інтернаціоналізації одиничного поділу праці, про що вже йшлося). Так, наприкінці 90-х рр. близько 60 % світової торгівлі машинами й устаткуванням припадало на комплектуючі деталі та вироби.

По-четверте, збільшення у світовій торгівлі частки внутрішньофір- мового обміну: за останні ЗО років XX ст. вона зросла з 20 % до 35 %. Це пояснюється, передусім, зростанням кількості та могутності транснаціональних корпорацій, збільшенням кількості їхніх філіалів. Крім того, ТНК все більше монополізують сферу послуг, що зумовлює зростання внутрішньофірмової торгівлі.

По-п’яте, випереджаючі темпи зростання міжнародної торгівлі між розвиненими країнами світу. У загальному обсязі світової торгівлі частка взаємної торгівлі розвинених країн сягає 70 %. Причина цього — вищий ступінь міжнародного поділу праці між цими країнами, зокрема розвиток міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, розвиток інтеграційних процесів між ними. Частка слаборозвинених країн світу у світовій торгівлі становить 22—24 %, а колишніх соціалістичних країн — 6—8 %.

По-шосте, нерівномірність розвитку міжнародної торгівлі, що зумовлене нерівномірністю економічного розвитку, гігантською концентрацією економічного потенціалу у небагатьох країнах світу.

По-сьоме, зростання в експорті розвинених країн світу частки продукції, виробленої за допомогою інтелектуально та інформаційно насиченої праці (мікроелектроніки та ін.). В експорті деяких країн вона сягає від 15 до 20 %.

По-восьме, поступовою лібералізацією міжнародної торгівлі. Так, якщо в середині 50-х років середня величина митних тарифів становила у розвинених країнах світу до 33 %, то в середині 90-х років — менше 5 %.

Названі закономірності діють протягом значного періоду часу (більшість — упродовж декількох десятиліть). Водночас у коротких часових періодах вони можуть бути ослаблені, загальмовані й навіть паралізовані дією контртенденцій.

Під дією вищеназваних законів і закономірностей поступово зростає роль торгівлі у національному відтворенні.

Основними видами послуг у світовій торгівлі є: 1) послуги, пов’язані із зовнішньою торгівлею, тобто з транспортуванням, страхуванням тощо; 2) послуги, пов’язані з обміном технологією (торгівлею ліцензіями, “ноу-хау”, інжиніринговими, управлінськими послугами та ін.);

3) обмін соціальними і культурними послугами, зокрема надання туристичних послуг; 4) надання банківських послуг, зокрема здійснення міжнародних розрахунків, лізингових операцій та ін.; 5) торгівля послугами, пов’язаними з міграцією робочої сили (виплатою і перерахуванням заробітної плати, соціальних виплат тощо).

Важливу роль у міжнародній торгівлі соціальними послугами відіграє освіта у формі обміну досвідом та інформацією, викладачами, науковими співробітниками, аспірантами і студентами. Так, наприкінці 90-х років за кордоном навчалося близько 1 млн студентів, більшість із яких — вихідці зі слаборозвинених країн. При цьому розвинені країни світу проводять політику “втечі мізків”, запрошуючи найобдаровані- ших випускників на роботу за значно вищу заробітну плату, залучають висококваліфікованих спеціалістів на роботу до ТНК. Таким чином зі слаборозвинених країн виїхало на роботу до розвинених понад 500 тис. осіб. Це призводить до втрати значної частки національного багатства слаборозвинених країн, виснаження їхніх інтелектуальних ресурсів, посилення економічної небезпеки.

Державне та наддержавне регулювання міжнародної торгівлі. Найзагальнішою метою державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни, зокрема для привласнення національними та транснаціональними компаніями максимальних прибутків. У процесі реалізації цієї мети спостерігається суперечливе поєднання протекціонізму й лібералізму. Протекціонізм — державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішні ринки. Лібералізм — державна політика, спрямована на зниження митних тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі.

Протекціонізм здійснюється через встановлення високих митних тарифів на товари, що ввозяться з-за кордону; нетарифні обмеження, до яких належать кількісні (встановлення квот, добровільне обмеження експорту, ліцензування), валютні (регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями, проведення митної процедури) обмеження, а також через встановлення підвищених вимог до технічних, санітарних стандартів, оподаткування товарів на внутрішньому ринку, антидемпінгових мит тощо. Розвинені країни світу використовують майже 800 видів нетарифних бар’єрів, за допомогою яких держава стримує імпорт понад 50 % усіх товарів. Характерною рисою протекціоністської політики на сучасному етапі є впровадження колективного та селективного протекціонізму країнами — членами інтеграційних угруповань щодо третіх країн. Найбільшою мірою такий протекціонізм властивий країнам ЄС.

Водночас слаборозвинені країни Африки, Азії та Латинської Америки створили чимало замкнених економічних угруповань, у межах яких здійснюється лібералізація торгівлі, щодо третіх країн вживаються протекціоністські заходи: насамперед, митні тарифи, ліцензування і квотування імпорту, а також валютні обмеження. Так, середній рівень митних тарифів багатьох слаборозвинених країн становив наприкінці 70-х років до 35 %.

До нетарифних обмежень відносять, по-перше, заходи, спрямовані на безпосереднє обмеження імпорту (його ліцензування і квотування, запровадження антидемпінгових і компенсаційних мит, імпортні депозити, компенсаційні збори, система мінімальних імпортних цін тощо); по- друге, заходи, безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі (митні формальності, технічні стандарти і норми, санітарні й ветеринарні норми, екологічні стандарти та норми, вимоги до маркування товарів, їхньої упаковки тощо); по-третє, заходи, безпосередньо не спрямовані на обмеження імпорту чи стимулювання експорту, але які діють саме так. В останні роки намітилася тенденція до заміни митних тарифів такими заходами нетарифного протекціонізму, як кількісні обмеження, технічні стандарти й умови, екологічні норми та ін.

Активно використовують розвинені країни світу і такий важіль нетарифного регулювання імпорту, як антидемпінгові мита.

Такі заходи доповнюються зміною програм державного стимулювання експорту. Найважливішими його засобами є державне кредитування, змішане кредитування (поєднання державного і недержавного), рефінансування частини експортних кредитів, які надають комерційні банки тощо, державне страхування експортних кредитів, безпосереднє субсидіювання експорту. При цьому традиційні форми такого стимулювання замінюють гнучкішими, зорієнтованими, насамперед, на вибіркове стимулювання окремих важливих видів продукції, зокрема тих, що визначають розвиток НТР, базових галузей промисловості. Так, експортне кредитування в розвинених країнах світу охоплює до 20 % обсягу експорту цих країн. Характерно й те, що таке стимулювання є непрямим і здійснюється, насамперед, у формі фінансування науково- дослідних і дослідно-конструкторських розробок, прискореної амортизації та ін.

Водночас розвинені країни світу активно використовують пряме субсидіювання експорту, здебільшого, на сільськогосподарську продукцію (наприклад, рівень захисту сільськогосподарського виробництва в Західній Європі становить понад 200 % з урахуванням системи компенсаційних зборів і ліцензій), про що вже йшлося раніше. Вони також поступово розширюють страхування кредитів (насамперед, від політичних, військових ризиків), подовжують терміни такого страхування, покращують умови виплати страхових сум.

Державне страхування експорту також здійснюється через надання значної допомоги в організації міжнародних виставок, підтримку державних представництв за кордоном, які проводять дослідження іноземних ринків, рекламують вітчизняні товари.

Державне регулювання міжнародної торгівлі доповнюється наддержавним — з боку міжнародних організацій і, насамперед, з боку ГАТТ (Генеральна угода про тарифи і торгівлю), створеної в 1947 р. у Женеві (нині — СОТ).

Нині членами цієї організації є 129 країн, на яких припадає понад 90 % світового товарообороту. Майже 25 країн ведуть переговори про вступ до цієї організації, зокрема й Україна.

Основним видом діяльності СОТ є проведення країнами-учасниця- ми багатосторонніх торговельних переговорів. Оскільки вони можуть тривати не один рік, то отримали назву “раунди”. За час існування цієї організації було проведено вісім раундів.

Результатом роботи семи раундів стало те, що середня величина митного оподаткування знизилася до 4,7 % для розвинених країн світу і 7,1 % для слаборозвинених країн. Для останніх були зроблені поступки щодо окремих сільськогосподарських товарів (які не виробляють у розвинених країнах світу). Було дано також нове визначення сутності демпінгу (таким вважався продаж товару за ціною, нижчою за внутрішню), а за продаж товару за заниженими цінами штраф не мав перевищувати різниці між внутрішньою і демпінговою ціною. Аналогічний підхід було використано й до субсидіювання експорту державою. Важливий результат переговорів — створення вільної зони торгівлі авіатехнікою, рішення про заходи нетарифного протекціонізму (ліцензій, державних замовлень, субсидій). Зокрема, були заборонені всі субсидії, крім торгівлі продукцією сільського господарства, лісового господарства й рибальства.

На восьмому Уругвайському раунді дійшли згоди про зниження приблизно на 40 % митних тарифів на деякі товари, що зумовило зниження митного оподаткування на 3 %; зниження на 20—ЗО % митних тарифів у слаборозвинених країнах; скасування мита на окремі товари (будівельне й сільськогосподарське устаткування, фармацевтичні товари тощо), визнання “законних” субсидій, пов’язаних із охороною навколишнього середовища; введення мінімальних кількісних параметрів (1 % від загальної вартості товару), нижче яких субсидіювання визнається законним; розгляд торгових аспектів права на інтелектуальну власність та регулювання торгівлі послугами.

Зі створенням СОТ (яка зберігає всі положення ГАТТ) її головним завданням стало забезпечення повної свободи торгівлі через “ув’язки”, тобто можливість запроваджувати певні форми протекціоністської політики (наприклад, підвищення митних тарифів) з одночасною лібералізацією імпорту інших товарів. До СОТ увійшли ГАТТ, ГАТС (Генеральна угода про торгівлю послугами), угода з торговельних проблем права на інтелектуальну власність. СОТ, водночас, стала незалежною організацією (виведена зі сфери діяльності ООН), подібною до МВФ та деяких інших організацій, а отже, є юридичною особою. СОТ контролює політику її країн-учасниць щодо виконання ними взятих на себе зобов’язань. Україна подала заяву про вступ до СОТ ще в 1994 р., але питання про її входження у 2002 р. ще не було вирішене.